В один прекрасний день я забіг в ресторан Rock Bottom, щоб перекусити на швидку руку. В закладі – не проштовхнутися. Часу було обмаль, але мені вдалося зайняти місце біля бару. Тільки я сів, повз пронісся молодий чоловік з повним підносом брудного посуду. Краєм ока він помітив мене, тому зупинився і запитав:

– Вас вже обслужили, сер?

– Ще ні, – відповів я. – Взагалі-то я поспішаю. Я б замовив салат і, напевно, парочку ролів.

– Можу вам принести. Що будете пити?

– Дієтичну колу, якщо можна.

– Вибачте, сер, у нас тільки пепсі. Підійде?

– Ні, дякую, – посміхнувся я. – Тоді воду з лимоном, будь ласка.

– Відмінно, я скоро повернуся.

І він зник.

Через мить він приніс салат, роли і воду. Я подякував йому, і він швидко втік, а задоволений клієнт в моєму обличчі став вгамовувати голод.

Раптом зліва хтось поворухнувся, повіяло «вітерцем ентузіазму», і до мене простяглася довга рука сервісу» з пів-літровою пляшкою, покритої інеєм зовні, з крижаною дієтичною колою всередині!

– Ух ти! Спасибі!

– На здоров’я, – посміхнувся офіціант і знову кудись втік.

В голові промайнула думка: «Треба б взяти цього хлопця на роботу!» Він перевершив мої очікування. Це явно не середній працівник. І чим більше я думав про вчинок офіціанта, тим більше мені хотілося поговорити з ним. Як тільки мені вдалося привернути увагу молодого чоловіка, я покликав його до себе.

– Пробачте, але я думав, ви не продаєте колу.

– Так, сер, не продаємо.

– Де ж ви її взяли?

– В магазині за рогом.

Його відповідь вразила мене до глибини душі.

– Хто ж за неї заплатив? – запитав я.

– Я, сер. Лише долар.

До того часу у мене в голові крутилася лише одна думка: «Круто!» Але я сказав:

– Гаразд, у вас тут справ по горло. Коли ж ви встигли?

Посміхаючись і дедалі більше виростаючи в моїх очах, він відповів:

– Я послав за нею свого менеджера.

Я не міг у це повірити. Як же це назвати – передача повноважень? Готовий заприсягтися, ми всі мріємо недбало кинути своєму босові: «Побіжи-но за дієтичною колою». Просто мрія! Але, крім усього іншого, вчинки цього офіціанта малюють чудову картину особистої відповідальності і приклад QBQ. Про особливості QBQ ми поговоримо трохи пізніше, а зараз давайте розглянемо мислення офіціанта і його вчинки.

…Цiни, цiни, це щось страшне! Врештi-решт мама найняла кiмнатку в п’ятиповерховому будинку, хвилин за двадцять од моря, вiкнами на захiд. В iншiй такiй самiй кiмнатцi (квартира ж двокiмнатна!) жили хлопець з дiвчиною. Кухня, ванна, туалет – усе спiльне.

– Вони ж цiлий день на пляжi, – заспокоiла хазяйка. – Хiба молодим багато треба? Море, он воно, чи не з вiкна видно. Рай.

Хазяйка пiшла, залишивши два ключi: од вхiдних дверей i од кiмнати. Саша знайшла на днi валiзи торiшнiй, ледь полинялий купальник i поспiхом переодяглася у ваннiй, де на батареi сохли чужi трусики. Їi охопила святкова щаслива сверблячка: ще трошки, i в море. Хвилi, сiль на губах, глибока вода кольору хакi – все забулося за довгу зиму. Пальцi в прозорiй хвилi барвою нагадують бiлi черешнi. Пливеш в обрiй, вiдчуваеш, як море обмивае живiт i спину, потiм пiрнаеш i бачиш на днi камiння, водоростi й зеленуватих строкатих рибок…

– Може, спочатку попоiмо? – запитала мама.

Вона дуже втомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагонi, бiганина по квартирах i безконечнi суперечки з хазяйками – справа нелегка.

– Мамо, ми ж на море приiхали…

Мама лягла на диван, пiдклавши пiд голову стосик свiжоi постiльноi бiлизни.

– Хочеш, збiгаю по пирiжки? – лагiдно запропонувала Саша.

– Ми тут що, пирiжками будемо харчуватися? Є ж кухня…

– Ну мамо! Хоч раз пiрнути…

– Іди, – мама заплющила очi. – Заодно по дорозi назад купи яець i кефiру. А, ще хлiба й масла.

Саша натягла на купальник сарафан, тицьнула ноги в босонiжки i, прихопивши з собою хазяйського рушника, вискочила у двiр, на сонечко.

Стівен підняв комір пальта і швидко попрямував платформою. Вокзал був оповитий густим туманом. Паровози голосно гули, викидаючи клуби пару в холодне повітря. Все навколо було в бруді та диму.

«Яка брудна країна, – з огидою подумав Стівен, – і яке брудне місто!»

Перше враження про Лондон з його магазинами, ресторанами, добре одягненими, привабливими жінками встигло потьмяніти. Тепер місто здавалося йому блискучим, але фальшивим діамантом, та ще й поганою оправою.

Що, якщо повернутися до Південної Африки? Стівен відчував гостру тугу за батьківщиною. Сонце, блакитне небо, сади, повні квітів, живоплоти, сині берізки на стінах кожної халупи…

А тут всюди бруд і юрба людей, що метушаться туди-сюди, немов мурахи навколо свого мурашника.

“Краще б я не приїжджав сюди”, – подумав Стівен.

Але він відразу згадав про мету своєї подорожі і щільно стиснув губи. Ні, чорт забирай, треба продовжувати! Адже він кілька років планував те, що збирався зробити.

Всі ці вагання, болючі питання: «Чи варто ворушити минуле? Чому б не забути про все? – Лише прояв слабкості. Адже він уже не хлопчик, щоб діяти під впливом хвилинного настрою, а сорокарічний чоловік, цілеспрямований та впевнений у собі. Він має здійснити те, заради чого прибув до Англії.

“Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з’явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,— одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, й матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі — не приведи господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі — страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, ще сталася зі мною на Різдво — ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав. Про все це я вже розповідав Д. Б.— він мій брат, ну й т. ін. Тепер Д. Б. у Голлівуді. Це не дуже далеко від нашої занюханої лікарні, і брат майже щосуботи навідується сюди. Він має намір сам відвезти мене додому, коли я випишусь,— може, навіть наступного місяця. Недавно Д. Б. купив собі “ягуара”. Одну з отих невеличких англійських автомашин, що дають миль двісті на годину. Вгатив у неї, кляту, мало не всі чотири тисячі. Тепер грошей у нього як полови. Не те що колись. Поки Д. Б. сидів удома, то був письменник як письменник. Це він видав оту екстракласну збірку оповідань “Загадкова золота рибка”. Ото книжка! Може, чули? Найкраще оповідання так і називалося: “Загадкова золота рибка”. Там про одного хлопчика, який не давав нікому подивитись на свою золоту рибку — він купив її за власні гроші. Вмерти можна, таке оповідання. А тепер він у Голлівуді, Д. Б. Продає себе, як повія. Коли я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати.”

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається з сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.

Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом “М-р Джеймс Діллінгем Янг”.

Слово “Діллінгем” розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові “Діллінгем” поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій “Д”. Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук “Джім!” і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг — її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!